У зв’язку з тим, що нових оглядів у мене поки не передбачається, я вирішив звернути свій погляд на доволі давній девайс, який до цього мирно стояв на антресолі в моїй коморі. Мова про системний блок, оснащений процесором Pentium 200 MMX.
Струшу, мабуть, пил із залізяк і запущу пару іграшок. Отже, приступимо.
Коротка історія системника
Системний блок являє собою продукт поступової еволюції комп’ютерних технологій протягом кількох років. Якщо мені не зраджує пам’ять (що досить імовірно), комп’ютер було куплено на другому курсі ВНЗ на початку 1997 року. Звичайно ж, для написання всіляких рефератів і курсових.
Спочатку він оснащувався процесором 486DX4-133. Це було дуже спірне рішення, як виявилося згодом. Бо, доплативши баксів 150, можна було взяти одну з перших моделей Pentium, який був помітно спритнішим. Згодом материнку з процесором було замінено. Було куплено процесор Pentium 166 MMX, який трохи пізніше було замінено на модель Pentium 200 ММХ.
Заміни з часом зазнали жорсткий диск, звукова карта й оперативна пам’ять. Жорсткий диск формату 5,25″ компанії Quantum, ємністю приблизно 1,5 ГБ, було замінено на сучасніший 3,5″ більшої ємності, а дешеву звукову карту на чипі ESS1868 було замінено на дорожчу модель із підтримкою A3D. Застарілу пам’ять EDO було замінено на більш швидку SDRAM.
З периферійних пристроїв були присутні монітор Samsung SyncMaster 15GLe (вельми непогана модель на ті часи) і матричний принтер Epson LX100. На жаль, периферія не дожила до сьогоднішнього дня, відправившись на смітник у робочому стані.
До 2002 року я цим комп’ютером користувався особисто, а потім перебрався до Хабаровська, залишивши його батькам і сестрі буквально як друкарську машинку. Коли він уже зовсім застарів, забрав собі на пам’ять. Спроба продати системник на місцевому форумі за 1000 рублів зазнала повного фіаско, тож я вирішив залишити його нащадкам, сподіваючись, що вони зароблять мільйони, продавши на якомусь ebay у 2077 році.
Корпус
Системний блок зібрано в корпусі формату mini-tower заввишки всього лише 33 см. Він брендований продавцем — компанією «Інженерно-технічний центр», aka ІТЦ (свого часу вона була досить відома в Комсомольську). На тлі сучасних корпусів він виглядає іграшковим. Як видно, час не пошкодував китайський пластик — передня панель сильно пожовкла. Початковий колір передньої був бежевим, майже білим.
Задня стінка корпусу виглядає незвично за сьогоднішніми мірками. Усі порти винесені на окремі планки, хоча є відповідні отвори і в корпусі. Окремо виділяється DIN-роз’єм для підключення клавіатури.
Разом із системним блоком купувалася і клавіатура. Це дешева мембранна ноунейм-клавіатура моделі KWD-203. Порівняно з сучасними моделями вона доволі високо піднімається над поверхнею столу (42 мм без урахування висоти клавіш).
На жаль, пластик також сильно пожовтів. У всьому іншому клавіатура працює без нарікань. Фарба на клавішах практично не постраждала за роки експлуатації.
Кілька слів варто сказати і про передню панель. Вона примітна наявністю замка блокування клавіатури (keylock) і кнопки Turbo.
Замок блокування дозволяє апаратно заблокувати клавіатуру і не допустити завантаження комп’ютера без ключа. Досягається це шляхом підключення замка до материнської плати. Роз’єм замка об’єднаний з роз’ємом індикатора живлення, так що залишити цю функцію незадіяною не вийде.
Кнопка Turbo дає змогу перемикати частоту центрального процесора. При цьому частота процесора буде відображатися на панелі. Цю функцію ще підтримували материнські плати і процесори сімейства 486, а ось Pentium — уже ні. У моєму випадку процесор 486DX4 міг працювати на частотах 66 і 133 МГц.
Програмування відображуваних на панелі символів здійснювалося за допомогою перемичок. Нижче наведено інструкцію від цього корпусу. Послідовність дій мені відразу згадати не вдалося. Сигнал підвищення частоти на материнську плату передавався за допомогою звичайного роз’єму.
Щоб отримати доступ до нутрощів, необхідно зняти металевий кожух цілком. Відразу впадає в око пучок шлейфів IDE, дисковода і портів. В принципі, для економії можна було під’єднати жорсткий диск і CD-ROM одним шлейфом, але в цьому разі швидкість копіювання даних з компакт-диска на гвинт помітно знижувалася. Тому кожен із пристроїв підключено окремо.
Розглянемо окремі комплектуючі.
Материнська плата, процесор і пам’ять
Свого часу я досить довго вибирав материнку під нову систему і зупинився на моделі ASUS TXP4. Вона оснащена одним із найкращих чіпсетів для Socket7 — Intel 430TX. У мене навіть залишився майже повний комплект від неї: коробка, керівництво і дискета з утилітами.
З особливостей відзначу наявність кешу L2 об’ємом 512КБ (так, тоді кеш процесора знаходився на материнці), підтримку DIMM і SIMM модулів пам’яті (що робило простішим перехід із системи 486), наявність роз’ємів живлення AT і ATX (також краща сумісність), велика кількість слотів розширення, підтримка USB і UDMA33.
Як уже було сказано вище, системний блок оснащений процесором Pentium MMX зі штатною частотою 200 МГц. Об’єм кешу L1 — 32КБ, штатна частота шини — 66 МГц, множник — 3. Однак, оскільки частота шини і множник встановлюються за допомогою перемичок на материнській платі, з ними можна злегка поекспериментувати (див. фото). Процесор у мене без проблем працював на частоті 225 МГц (75 х 3).
Процесор працює при напрузі живлення 2,8 В, при цьому TDP становить смішні за теперішніх часів 15,7 Вт. Відповідно, для охолодження процесора достатньо невеликого кулера, який приклеєний до процесора. Судячи з голографічної наклейки з написом «Pentium» на кулері, він йшов у комплекті з процесором.
До речі, я тільки зараз помітив, що кулер розбірний. 🙂 До цього його взагалі ніхто не чіпав і не чистив років п’ять.
У наявності є одна планка пам’яті об’ємом 64 МБ, що працює на частоті 100 МГц. Дивлячись на напис «ASSY IN U.S.A», припущу, що Америка тоді ще була великою. Проте, судячи з гарантії продавця в 6 місяців, упевненість у цій величі вже злегка похитнулася.
Взагалі, судячи з гарантійних наклейок на комплектуючих, на все залізо давали гарантію в 6 місяців. Ех, «святі 90-ті».
Блок живлення
Системник оснащений 200-ватним блоком живлення формату AT від фірми East. У ті часи цього вистачало. Якоїсь виразної інформації про граничні струми на корпусі БЖ немає. Кумедно і якось незграбно виглядає AT-роз’єм живлення. Він дико незручний і мені довелося повозитися хвилин 10, щоб його від’єднати. Також звернув на себе увагу той факт, що кнопка ввімкнення з’єднується з блоком живлення безпосередньо (чорний дріт у середині).
До речі, дивлячись на цей роз’єм, я ніяк не міг згадати, як я його підключав. Потім сяк-так згадав, що заміну плати я доручив компанії-продавцю, продавши їм же стару плату і проц за символічну ціну. Ось такий своєрідний трейд-ін.
Відеокарта
У системнику використовувалася доволі популярна через свою низьку ціну та адекватну якість 2D-відеокарта S3 Trio64V+, що оснащувалася 1 або 2 МБ відеопам’яті. GPU відеокарти працює на частоті 50 МГц, ширина шини пам’яті — 64 біт.
Спочатку на платі був розпаяний тільки один мегабайт відеопам’яті (дві мікросхеми праворуч) і були посадочні місця під ще дві мікросхеми.
Трохи пізніше я докупив ще один мегабайт відеопам’яті, оскільки її не вистачало для роботи у високій (на ті часи) роздільній здатності з нормальною глибиною кольору. Шкода, що виробники відмовилися від цієї практики.
Зараз таку мікросхему пам’яті можна купити на ebay буквально за пару баксів.
Пристрої зберігання даних
Для зберігання даних використовується 3,5″ жорсткий диск від компанії Seagate об’ємом 6,4 ГБ. Диск оснащений інтерфейсом IDE. Тому для коректної роботи диска необхідно правильно виставити перемичку master/slave.
Для читання компакт-дисків у системі встановлено 52-швидкісний привід виробництва LG, модель CDR-8520B. Цей пристрій давав змогу не тільки читати дані, а й програвати музику в автономному режимі. Як видно, на передній панелі присутні кнопки управління відтворенням, регулятор гучності і вихід на навушники. З урахуванням того, що в ті часи CD були в ходу, можна було пристойно заощадити на купівлі музичного центру. Також на задній панелі є аудіовихід, який під’єднується до звукової карти спеціальним проводом. Так що послухати музику можна було і через колонки, не навантажуючи процесор.
Цей привід був куплений у 2000 році, а до цього в системнику стояв чи то 2-х, чи то 4-швидкісний «сідюк». Тож новий девайс істотно прискорив установку софта та ігор. Перша швидкість — це приблизно швидкість відтворення звичайного компакт-диска (150 Кб/сек). Весь об’єм диска (650 МБ) за цієї швидкості можна зчитати приблизно за 72 хвилини. Відповідно, за швидкості 52х на читання піде близько 2 хвилин. Тож не дивно, що виробники cdrom-приводів влаштували невеликі перегони швидкостей наприкінці 90-х.
Побічним ефектом зростання швидкостей стало те, що під час швидкого обертання неякісні або пошкоджені компакт-диски буквально розліталися всередині приводів, виводячи їх з ладу. Та й з читанням даних було не все гладко, бо з ростом швидкості читаність даних погіршувалася, тож доводилося використовувати спеціальні утиліти для зменшення граничної швидкості обертання.
Звукова карта
Ну і останній (але не маловажний) елемент системного блоку — звукова карта Diamond Sonic Impact S90 на чіпі Aureal Vortex 8820 . Як я вже згадував, її було придбано на заміну простенької карти на чипі ESS1868.
Карта має сучасний (на ті часи) інтерфейс PCI, гарне співвідношення сигнал/шум (близько 90 dB), може обробляти безліч звукових потоків (до 32) тощо.
Окремо варто згадати можливість табличного (wavetable) синтезу MIDI. Також на карті присутній wavetable-роз’єм для підключення дочірньої MIDI-плати, що дає можливість використовувати додаткові банки семплів.
Одночасно картка може відтворювати до 64 семплів. Порівняно з простішим частотним (FM) синтезом (який звучав доволі «плоско») це був суттєвий крок уперед у забезпеченні музичного супроводу в іграх. Зараз музика в іграх записується у форматі mp3, ogg і подібних. Однак, у ті часи навіть стислий звук вимагав відносно багато місця для зберігання файлів і, що найголовніше, «з’їдав» значну частину процесорної потужності під час відтворення, що було критичним для ігор. Тому музичний супровід записувався у форматі MIDI (по суті це набір інструкцій, які звуки програвати і в якому порядку) і відтворювався самою звуковою картою.
Головною ж «фічею» розглянутої звукової карти була можливість тривимірного позиціонування звуку (він називався wavetracing за аналогією з raytracing`ом) з використанням лише двох динаміків. Розрахунок звукових ефектів здійснювався апаратно в чипі Aureal Vortex. У комплекті постачання карти крім драйверів була демонстраційна програма, яка давала змогу оцінити переваги технології.
Під час написання цього огляду послухав демку з вертольотом і, чесно кажучи, вразився. У навушниках дуже чітко відчувається звук ззаду. Сучасні навушники з «типу об’ємним» звуком такої чіткості не дають.
У теорії та деморежимі все звучало круто, але на практиці різниця між банальним стерео і 3D-звуком була слабо відчутна. Все-таки основну увагу гравець приділяв (і приділяє) картинці на моніторі. Крім того, незважаючи на заявлений апаратний розрахунок ефектів, навантаження на центральний процесор також помітно зростало, що призводило до падіння FPS в іграх на десятки відсотків. У підсумку не найпотужніша машина починала гальмувати ще сильніше. Зрештою я просто забив на всі ці ефекти.
У цей же час компанія Creative просувала свій формат об’ємного звучання EAX, який можна умовно назвати псевдо-3D. До джерел звуку застосовувалися різні ефекти (реверберація тощо), що давало змогу симулювати оточення гравця. Creative навіть намагалася засудити Aureal, але в неї це не вийшло.
У результаті протистояння з Creative компанія Aureal збанкрутувала, Creative викупила її напрацювання за 32 млн доларів і забила на розвиток цих технологій. У виграші залишилася Microsoft, бібліотеками якої (зокрема DirectSound3D) зараз усі користуються.
Комунікації
Можливість виходу в інтернет для простих з’явилася в Комсомольську-на-Амурі десь у 1998-99 роках. Для цього було придбано внутрішній модем. Судячи з маркування, він забезпечував швидкість 56 кбіт/сек, але на практиці швидкості були в кілька разів нижчими.
Проте, для скачування з інтернету різних цікавих картинок розміром десь 800х600 пікселів цього вистачало. ))
Тестовий запуск
Отже, комп’ютер запустився. POST пройдено, у BIOS`і коректно визначилися накопичувачі. Про всяк випадок виміряв напруги, які видає 20-річний блок живлення — вийшло 5,02В і 12,24В. Працювати можна.
Максимальна роздільна здатність при глибині кольору 16-біт — 1024х768 точок. У той час для 15-дюймового монітора це була межа (водночас частота оновлення екрана падала до жахливих 60 Гц), а більшість ігор нормально працювали в роздільній здатності 640х480 або 800х600.
На цьому першу частину я закінчу, щоб не втомлювати читачів простирадлами тексту. Що планується далі:
- порівняти продуктивність на різних частотах
- оцінити продуктивність в іграх (Quake I-II, Unreal)
- зробити апгрейд відеокарти. Є Nvidia Riva TNT2 M64, куплена кілька років тому. Відповідно, будуть тести.
- можливо, зроблю окремий блог про A3D і порівняю звучання в іграх з 3D і без. Найімовірніше, це будуть HalfLife і Unreal.
Дякую всім, хто дочитав цей нудний ретроогляд до кінця, і нехай буде з вами Сила!